Як мародерство відрізняється від грабежу майна під час війни?

Автор: Усманов Юрій 30.11.2022 Оновлено: 30.11.2022

Мародерство в умовах сьогоднішнього збройного конфлікту між рф і Україною є надзвичайно актуальною проблемою, оскільки ми всі дбаємо про збереження нашого майна. Зараз Україна зазнає численних руйнувань через агресію РФ. Але, на жаль, до руйнувань вдаються не тільки військові агресора, а й наші співвітчизники, які здійснюють розкрадання майна жителів міст, які покинули місце свого проживання, рятуючись від обстрілів і бомбардувань.

Крадії працюють навіть під час обстрілів, коли власники ховаються в бомбосховищах. Подібні дії, звісно що, є недопустимими, і повинні бути покараними, але тільки з боку правоохоронних і судових органів. Про це ми як раз і поговоримо.

Мародерство чи грабіж в умовах війни?

З самого початку потрібно наголосити, що ЗМІ чи соцмережі терміном «мародерство» називають сьогодні будь-яку скоєну в цей період крадіжку, грабіж – чи то товару в магазинах, чи майна з домівок мирних жителів, що з юридичної точки зору є некоректним.

Згідно зі ст. 432 КК України, мародерство – це дії, які пов’язані із викраденням на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерство), тобто це є військовим злочином, який вчиняється на полі бою. Ми ж з вами говоримо про випадки викрадення майна цивільними особами і, як правило, не на полі бою.

Відповідно до ч. 2 ст. 401 КК, суб’єктом усіх кримінальних правопорушень, передбачених розділом ХІХ, в т.ч. за мародерство, є військовослужбовці ЗСУ та інших збройних формувань України. Отже тільки військові ЗСУ можуть бути суб’єктами злочину за ст. 432 ККУ, тобто можуть бути мародерами.

Якщо ми кажемо про міжнародне право, то, наприклад, у міжнародному гуманітарному праві (МГП) схожі мародерські дії позначають як «грабіж». Такі дії заборонені згідно з ч. 2 ст. 33 ІV Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949), нормою 52 Звичаєвого МГП. А у Римському статуті Міжнародного кримінального суду, юрисдикцію якого визнала і Україна, також вказується у ст. 8(2)(b)(xvi), що «розграбування міста або населеного пункту, навіть якщо воно захоплене штурмом», АБО 8(2)(а)(іv) незаконне, безглузде і великомасштабне знищення і привласнення майна, яке не викликане військовою необхідністю – є воєнними злочинами. За такі злочини Україна також повинна притягати до відповідальності осіб, які їх вчинили, за ст. 438 Кримінального кодексу України, якою забороняється порушення законів і звичаїв війни.

Але тут важливо розуміти, для того, щоб грабіж був воєнним злочином за міжнародним правом і відповідні дії були кваліфіковані за ст. 438 ККУ потрібно, щоб наслідки від таких дій були значними.

Наприклад, МКТЮ вказав, що він не має юрисдикції щодо крадіжок ювелірних виробів, грошей та інших цінностей у таборі в Боснії, оскільки наслідки цього для жертв не були значними (“Prosecutor v. Mucic”, et al., МУТЮ (Судебная палата), решение от 1 6 ноября 1 998 года, “Prosecutor v. Kordic´ and Cˇerkez”). У справі “Prosecutor v. Kordic´ and Cˇerkez” Суд підкреслив, що “наявність серйозного порушення можна припускати в тих обставинах, коли присвоєння відбувається щодо великої кількості осіб, навіть якщо тяжкі наслідки для окремо взятих осіб відсутні. У такому разі серйозність порушення надають загальні наслідки для цивільного населення та множинність правопорушень”.

Отже, щоб кваліфікувати «грабіж» як воєнний злочин, він повинен мати значні наслідки для населення.

Ми пам’ятаємо випадки подібних протиправних дій з боку військових РФ, які грабували продуктові магазини, банкомати у Херсонській області, у Сумській області, зокрема у Конотопі, Тростянці та інших містах, але чи мали вони значні наслідки? Це вже питання доказів, тому потрібно це доводити. На наш погляд, це буде нелегко зробити.

Яка відповідальність?

Грабіж за міжнародним правом і відповідна кваліфікація за 438 ККУ тільки тоді, коли є значні наслідки. Але що ж тоді робити з такими злочинами, якщо немає значних наслідків, і чи підлягають військові притягненню до відповідальності за подібні дії? Що робити, коли т.з. «мародерські» дії здійснюються цивільними особами, які, як правило, відбуваються не на полі бою?

У такому разі, ми переконані, що подібні дії будуть кваліфікуватися як звичайні крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, які є злочинами за кримінальним кодексом України.

До речі для боротьби з такими злочинами декілька місяців тому Верховна Рада посилила відповідальність за них, доповнивши кваліфікуючою ознакою – скоєння в умовах воєнного стану. Тобто це статті 185, 186, 187, 189, 191, але з відповідними частинами.

Читайте також: «Чому примусове переміщення українців до росії є порушенням?»

Які проблеми з притягненням до відповідальності?

Поєднуючи кваліфікацію подібних дій за міжнародним і національним правом, виникає наступна проблема. Якщо «мародерчі» акти вчиняє військовослужбовець ворожої держави і ці дії мають значні наслідки, такі дії можуть бути кваліфіковані за ч. 1 ст. 438 як порушення законів та звичаїв війни. А у разі відсутності значних наслідків як звичайні крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем, які є злочинами за кримінальним кодексом України.

У разі, якщо ті ж самі дії вчиняє військовий ЗСУ, він підлягає притягненню до кримінальної відповідальності за спеціальною статтею 432 ККУ.

Тобто маємо ситуацію, що одні й ті самі діяння, які вчиняються громадянином і не громадянином України кваліфікуються по-різному, відповідно, різними є форми і тяжкість покарання:

Крадіжка, ч. 4 ст. 185 ККУ в умовах воєнного стану – карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років;
Мародерство, 432 ККУ – карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років.
Воєнний злочин, ст. 438 ККУ – карається позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років.

Тобто відбувається явна дискримінація за ознакою громадянства і належності до сторони в збройному конфлікті українських «мародерів» від «іноземних». Тобто кваліфікація і міра покарання залежить від наявності громадянства і приналежності до армії У чи РФ, що не повинно бути визначальним фактором при призначенні покарання.

На нашу думку, це пояснюється в першу чергу не лише конкуренцією між загальною (наприклад, ст. 438) та спеціальною (ст. 432) ККУ, а й більш глибокою колізією між пострадянським по своїй суті розділом ХІХ Особливої частини КК і більш «модерновим» і таким, що ґрунтується на нормах МГП, розділом ХХ.

Допоки ж така конкуренція існує, на наш погляд, її слід розв’язувати за загальним правилом: перевагу має спеціальна стаття для військових ЗСУ – 432, для іноземців ч.4 ст. 185, 186, 186 і т.д. або ст. 438, якщо є ознаки у формі значних наслідків.