Міжнародний кримінальний суд: в чому проблеми юрисдикції щодо війни в Україні та як їх вирішити?

Україна підписала Римський Статут Міжнародного кримінального суду (далі – РС МКС) 20 січня 2001 р. З тих пір пройшло вже 20 років, але ми досі не ратифікували цей міжнародний договір. Як тоді, так і наразі на заваді стоять політичні перешкоди, юридична необізнаність про те, що таке Міжнародний кримінальний суд, які засади його юрисдикції, її комплементарний характер, а також низька правова культура – у нас відсутня нульова толерантність до безкарності.

Ратифікацію не пришвидшив навіть збройний конфлікт, який Російська Федерація розпочала в Криму і продовжила на території Донецької і Луганської областей. Парадоксально, але при цьому Україна подала дві декларації про визнання ситуативної (ad hoc) юрисдикції МКС за ст. 12(3) Статуту і взяла на себе обов’язок співробітничати зі Судом у повному обсязі[1].

Давайте з’ясуємо основні аспекти юрисдикції МКС щодо України, окреслимо можливі виклики, що стоять перед Україною у цьому зв’язку та спробуємо запропонувати відповіді на них.

1. Україна двічі визнала юрисдикцію Міжнародного кримінального суду ad hoc і зобов’язана співробітничати з Судом. Чи є для цього належні правові інструменти та достатній експертний рівень фахівців?

У квітні 2014 р. (щодо подій під час Євромайдану) та у вересні 2015 р. (щодо ситуації збройного конфлікту на території України) наша держава подала дві заяви (декларації) про визнання юрисдикції МКС ad hoc – тобто щодо цих конкретних ситуацій[2]. Ця можливість для держав, які не є учасницями РС МКС передбачена у ст. 12(3) Статуту. Таке ситуативне визнання юрисдикції Суду має кілька особливостей:

• воно покладає на державу-неучасницю обов’язок співробітничати з Судом щодо переданої ситуації, однак не покладає на неї ані прав (брати участь у засіданнях Асамблеї держав-учасниць МКС, пропонувати свої кандидатури на посади тощо), ані обов’язків (сплачувати внески) держави-учасниці[3];
• юрисдикція МКС по цим ситуаціям не має обмежень за предметом – Міжнародний кримінальний суд може переслідувати за геноцид (на щастя, він не мав місця в Україні), злочини проти людяності та воєнні злочини і не може переслідувати за злочин агресії (виключно тому, що стосовно цього злочину діє особливий порядок визнання юрисдикції, передбачений ст. 15 bis та 15 ter Статуту);
• юрисдикція МКС по цим ситуаціям не має обмежень за колом осіб – Міжнародний кримінальний суд може переслідувати усіх осіб – як громадян України, так і РФ та інших держав або осіб без громадянства; кого саме переслідувати вирішуватиме виключно Прокурор МКС;
• юрисдикція МКС по цим ситуаціям має обмеження за територією вчинення діянь – це тільки територія України, включаючи АРК і непідконтрольні території Донецької і Луганської областей;
• юрисдикція МКС по цим ситуаціям має обмеження за часом – у випадку України: щодо подій на Євромайдані – з 21 лютого 2013 р. по 22 лютого 2014 р., щодо збройного конфлікту – з 20 лютого 2014 р. без кінцевого строку;
• юрисдикція МКС по цим ситуаціям має ретроактивну дію – Уганда, Кот-д’Івуар, Палестина та Україна подали декларації щодо подій, які мали місце до їх звернення[4];
• юрисдикція МКС по цим ситуаціям не є аналогом передачі ситуації державою-учасницею за ст. 13 (а) Статуту, а є чимось середнім між комунікуванням Прокурору інформації будь-якими фізичними особами чи організаціями (ст. 15 Статуту) і передачею державою-учасницею, внаслідок чого Прокурор, оцінивши інформацію, починає діяти за процедурою, передбаченою ст. 13 (с) Статуту, тобто він сам запускає юрисдикцію МКС зі своє ініціативи (proprio motu), а це означає, що Прокурору необхідно буде отримати санкцію Палати попереднього провадження для переходу на наступну стадію – розслідування[5];
• провадження починається з першої стадії – попереднього вивчення ситуації (preliminary examination), яка проходить 4 послідовні фази[6] (Україна наразі на 2, і усі може не пройти, якщо Прокурор дійде висновку про недоцільність подальших дій, напр. на 3 фазі, де ситуація тестуватиметься на застосовність принципу комплементарності; стадія попереднього вивчення ситуації немає ніяких часових лімітів і може тривати як завгодно довго[7], особливо беручи до уваги, що держава, яка передала ситуацію, навіть не є учасницею Статуту;
• принцип комплементарності застосовується обов’язково, так само як і в будь-яких інших ситуаціях запуску юрисдикції Суду (детальніше нижче).

Таким чином, Україна, подавши заяву про визнання юрисдикції МКС щодо ситуації збройного конфлікту на своїй території, зобов’язана повною мірою співробітничати із Судом. Чи є у неї для цього необхідне законодавство і належний рівень підготовки фахівців? Враховуючи, що з моменту початку збройного конфлікту – 20 лютого 2014 р. пройшло вже 6 років, і за цей час винесено всього 2 вироки стосовно воєнних злочинів, можна дійти висновку про недосконалість національного законодавства щодо переслідування за міжнародні злочини, зокрема, воєнні та злочини проти людяності, а також про відсутність належних фахових знань про міжнародні злочини та практичного досвіду притягнення до відповідальності за них.

У цьому контексті Україні потрібно:

1. Внести зміни до кримінального законодавства, які визначатимуть усі необхідні ознаки міжнародних злочинів. За основу варто взяти РС МКС і Елементи злочинів МКС – документи, які є найсучаснішою їх кодифікацією. Першим кроком до виконання цього завдання має стати переклад РС МКС українською мовою і цією роботою вже займається Центр міжнародного гуманітарного права і перехідного правосуддя.
2. Другим кроком має бути розповсюдження знань про міжнародне гуманітарне і міжнародне кримінальне право. Це дозволить підвищити професійний рівень правоохоронних і судових органів і покласти край безкарності, основною причиною якої є непідготовленість кадрів. Варто започаткувати державну програму підвищення кваліфікації фахівців цих органів та залучати до такої діяльності академічні кола, НУО і журналістів.
3. Слід також розробити державну політику стосовно чіткої кваліфікації збройного конфлікту і провести роз’яснювальну роботу серед всіх правоохоронних і судових органів з цього приводу. Недостатньо просто проголосити Росію є агресором і що територія України є окупованою. На державному рівні необхідно:

• надати чіткі та аргументовані роз’яснення про те, що в Україні існує лише один міжнародний збройний конфлікт, який розпочався в Криму не пізніше 20 лютого 2014 р. і який продовжився на Донбасі; це не два різних конфлікти – в Криму і на Донбасі, а один до сих пір триваючий конфлікт;
• роз’яснити, чому цей конфлікт має міжнародний характер, що таке опосередкований контроль РФ над діями де факто органів влади і організованих збройних груп, які, в свою чергу, ефективно контролюють ці території;
• визначити і довести до відома правоохоронних органів інформацію про те яким є статус учасників цього конфлікту і які наслідки для індивідуальної кримінальної відповідальності членів організованих збройних груп та російських військових (звільнених заднім числом і незвільнених з лав збройних сил) це має;
• надати роз’яснення, що стосовно міжнародних злочинів не застосовується амністія, а щодо ординарних злочинів за національним законодавством така амністія стосовно діянь організованих збройних груп може застосовуватися за національним законодавством України в контексті перехідного правосуддя;
• нагадати і роз’яснити, що стосовно воєнних злочинів і злочинів проти людяності не діють строки давності – це зобов’язання Україна взяла на себе ратифікувавши дві конвенції: Конвенцію про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людяності 1968 р. і Європейську конвенцію про незастосування строків давності до злочинів проти людяності та воєнних злочинів 1974 р.
• роз’яснити, що навіть за умови відсутності повного і досконалого переліку воєнних злочинів у ККУ, ст. 438 «Порушення законів і звичаїв війни» є бланкетною, відсилаючи до ратифікованих Україною міжнародних договорів і звичаєвих норм у сфері міжнародного гуманітарного права; а отже вже сьогодні вона може активно застосовуватись для кваліфікації протиправних діянь, що мають ознаки воєнних злочинів.
• прийняти необхідні нормативні акти щодо забезпечення захисту прав постраждалих від міжнародних злочинів осіб, забезпечити фіксацію усіх фактів учинення таких злочинів, належний збір доказів та започаткувати створення механізмів із відшкодування шкоди, завданої постраждалим внаслідок збройного конфлікту і міжнародних злочинів особам.

4. Внести зміни до кримінального процесуального законодавства України задля забезпечення виконання свого зобов’язання співробітництва із Судом. Слід звернути увагу, що ані ратифікація РС МКС, ані подання декларацій про визнання юрисдикції Суду ad hoc за ст. 12(3) Статуту, насправді не вимагають внесення змін до матеріальних норм кримінального права. Це виключно компетенція держави яким чином і за допомогою яких засобів забезпечувати притягнення винних у вчиненні таких злочинів до відповідальності. Міжнародний кримінальний суд неодноразово підтверджував це у своїх рішеннях (питання буде висвітлено нижче при розгляді принципу комплементарності Суду).

Проте, для реалізації співробітництва із Судом Україні вкрай важливо внести зміни до кримінального процесуального законодавства. Зазвичай, це робиться шляхом прийняття окремого нормативного акту про співробітництво із Судом, або, рідше – внесенням змін до існуючих актів.

Без внесення таких змін до законодавства Україна не зможе реалізувати жоден запит від Суду, чим порушуватиме свої зобов’язання перед МКС. Так, наприклад, Україна не зможе передати особу, щодо якої МКС видано ордер на арешт, на підставі норм українського законодавства про екстрадицію, адже видача і передача осіб Суду – це різні інститути, а застосування норм щодо екстрадиції за аналогією у цій ситуації заборонено.

Разом з тим, у цьому контексті варто відзначити, що Україна активно взаємодіє із МКС щодо передачі йому доказів вчинення міжнародних злочинів (це відбувається як на рівні державних органів, так і в рамках діяльності НУО) і, не дивлячись на відсутність доступу співробітників МКС і українських державних органів на непідконтрольні України території Криму і Донбасу, докази учинених на цих територіях міжнародних злочинів фіксуються НУО на цих територіях або збираються на підконтрольних територіях шляхом отримання свідчень від ВПО, і згодом передаються Прокурору МКС. Суд також досліджує звіти багатьох міжнародних урядових організацій, які моніторять ситуацію на цих територіях.

Читайте також: Міжнародний кримінальний суд: що це і яка його юрисдикція?

2. Міжнародний кримінальний суд – комплементарна юрисдикція: Україна має перевагу перед Судом у переслідуванні за міжнародні злочини. Чи може вона нею скористатися?

Наріжним каменем МКС є принцип комплементарної юрисдикції, який відрізняє цей Суд від чотирьох попередніх трибуналів, серед яких Нюрнберзький і Токійський трибунали мали виключну юрисдикцію – тільки вони могли судити головних злочинців переможених країн, а МКТЮ і МКТР мали паралельні з національними юрисдикціями повноваження із пріоритетом на боці трибуналів – на будь-якій стадії національного провадження вони могли забрати справу під свою міжнародну юрисдикцію.

Натомість, Міжнародний кримінальний суд віддає пріоритет кримінального переслідування за міжнародні злочини державам і, тільки якщо вони не можуть або не хочуть провадити розслідування і кримінальне переслідування належним чином, Суд дійде висновку про доцільність свого провадження щодо цієї ситуації. Таким чином, в основі системи лежить ідея, що, насамперед, суди на національному рівні повинні розглядати справи про серйозні порушення, а МКС лише доповнює національні кримінальні юрисдикції.

У 2001 р., після підписання РС МКС Україною, Конституційний Суд України (далі – КСУ) дійшов висновку про невідповідність Статуту Конституції України[8]. Підставою стали положення абз. 10 Преамбули та ст. 1 Статуту, які було розтлумачено як такі, що не відповідають ст. 124 Конституції України. КСУ зауважив, що через свою комплементарну юрисдикцію МКС буде «доповнювати національні органи кримінальної юстиції», а «можливість такого доповнення судової системи України не передбачена розділом VIII “Правосуддя” Конституції України».

В основі такого помилкового тлумачення лежить невірний переклад англомовної версії Статуту російською мовою і використання суддями КСУ саме російськомовної версії[9]. В англомовній версії Статуту абз. 10 Преамбули та ст. 1 містять однакові положення: «International Criminal Court established under this Statute shall be complementary to national criminal jurisdictions», що у перекладі має звучати як «Міжнародний кримінальний суд, заснований цим Статутом, доповнює національні кримінальні юрисдикції». У російськомовній версії однакові за змістом положення абз. 10 Преамбули і ст. 1 Статуту перекладені по-різному: «Международный уголовный суд, учрежденный на основании настоящего Статута, дополняет национальные органы уголовной юстиции» (Преамбула) і «Международный уголовный суд <…>дополняет национальные системы уголовного правосудия» (ст. 1). Жодна з цих версій не відповідає оригіналу і схоже, що перекладач не розумів різниці між термінами «юрисдикція» і «юстиція». Міжнародний кримінальний суд не може доповнювати національні органи юстиції або ставати ланкою національних систем правосуддя, він лише доповнює (complement) національні кримінальні юрисдикції, тобто повноваження держав у сфері кримінального переслідування за міжнародні злочини.

Давайте визначимо що означає термін юрисдикція, якими є засади національної та міжнародної кримінальних юрисдикцій, а також з’ясуємо суть принципу комплементарності МКС і його переваги для України.

Юрисдикція – це по суті прояв влади, термін означає повноваження чи компетенцію (у визначенні Black’s Law Dictionary термін застосовується виключно у конотації компетенції судів[10]) і застосовується у міжнародному праві по відношенню до держав – національна юрисдикція, або міжнародних судів – міжнародна юрисдикція. Термін походить від лат. «juris» – закон і «dictio» – проголошую, і, у застосуванні щодо держав є проявом їх суверенітету, означає владу видавати закони (законодавча юрисдикція), здійснювати судовий розгляд справ із винесенням обов’язкових рішень (судова юрисдикція) і владу примушувати до їх виконання (виконавча юрисдикція).

Національна кримінальна юрисдикція – це повноваження держав здійснювати розслідування і кримінальне переслідування за злочини, передбачені її національним правом і її міжнародно-правовими зобов’язаннями. Вона ґрунтується на принципах: територіальному, персональному (активному і пасивному), захисту і універсальному. Міжнародна кримінальна юрисдикція – це повноваження міжнародних кримінальних судів здійснювати діяльність щодо розслідування і кримінального переслідування за міжнародні злочини в межах, закріплених у їх Статутах. І національна, і міжнародна юрисдикція мають обмеження: за предметом (за які злочини), за колом осіб (яких осіб), за територією (на якій території вчинені діяння) і за часом (у який час вчинені діяння).

Суть терміну «комплементарність» не розкрито у Статуті, його ідея реалізується за допомогою такого поняття як «прийнятність» справи до провадження (admissibility of a case). Розкриттю змісту прийнятності присвячено ст. 17-20 та ст. 53 Статуту. Найважливішою серед них є ст. 17 РС МКС, яка визначає критерії прийнятності справи до провадження.

Ми бачимо, що у цих статтях з’являється термін «справа», який слід відрізняти від іншої дефініції, що зустрічається у Статуті – «ситуація». Термін «ситуація» застосовується для визначення часових і територіальних параметрів, напр., ситуація збройного конфлікту на території України з 20 лютого 2020 р. Термін використовується насамперед на першій стадії – попереднього вивчення (preliminary examination), для визначення того, чи ситуація у якісь країні є такою, що заслуговує на подальше розслідування і кримінальне переслідування конкретних осіб.

Термін «справа» застосовується щодо «конкретних випадків, під час яких було вчинено один або декілька злочинів, що підпадають під юрисдикцію МКС, і які скоєно одним чи кількома встановленими підозрюваними, і які тягнуть за собою провадження, що відбувається після видачі ордера на арешт або видачі повістки про виклик до МКС»[11], тобто цей термін використовується вже наприкінці стадії розслідування (investigation) коли Прокурор звертається до Палати попереднього провадження за ордерами на арешт підозрюваних осіб.

На стадії попереднього вивчення ситуації в МКС – на якій наразі перебуває ситуація щодо України, ще не має конкретних справ стосовно конкретних випадків і осіб. На цій стадії розгляд питання прийнятності враховуватиме лише потенційні випадки, які можна було б виявити в ході попереднього дослідження на основі наявної інформації та які імовірно будуть розглядатися у подальшому на стадії розслідування[12].

Важливо не застосовувати до принципу комплементарності так званий «слоган-підхід», коли під концепцією розуміють лише наступне: «Міжнародний кримінальний суд має юрисдикцію тільки тоді, коли держава не може або не хоче проводити розслідування і кримінальне переслідування належним чином» (вислів зі ст. 17 Статуту). Варто усвідомлювати, що питання прийнятності справи до провадження – це значно ширша концепція, яка включає в себе дво-крокову оцінку того, чи реалізувала національна влада свою юрисдикцію.

Перший крок визначення прийнятності на стадії розслідування в МКС – це з’ясування, чи провадить держава, яка має юрисдикцію щодо злочину, розслідування чи кримінальне переслідування на національному рівні щодо тих самих осіб і тих самих подій, які є на розгляді в МКС, та, якщо держава є «бездіяльною» (inaction) – справа вважатиметься прийнятною для МКС[13].

Якщо ж Прокурор почав розслідування (investigation) і сформував справи (cases), а держава також розслідує справи щодо одних і тих самих злочинних діянь і підозрюваних осіб, другим кроком на шляху визначення прийнятності буде з’ясування Судом питання, чи можна вважати національне провадження «справжнім» (genuine). Оцінка провадиться шляхом оцінювання «бажання» (willingness) та «спроможності» (ability) національних органів влади розслідувати та переслідувати злочини (ст. 17 Статуту). Апеляційна палата МКС у справі Жермена Катанги та Матьє Нгуджоло Чуї встановила важливу різницю між бездіяльністю, з одного боку, та «небажанням» і «неспроможністю», з іншого. Суд пояснив, що ці терміни стосуються ситуації, яка виникає лише після відкриття офіційного розслідування державою, яка має юрисдикцію у справі, тоді як бездіяльність означає відсутність будь-якого розслідування[14].

Отже, якщо держава хоче мати пріоритет над юрисдикцією МКС, вона мусить довести, що її дії відповідають певним якісним параметрам, визначеним прецедентною практикою Суду: держава має збирати відповідні докази, допитувати свідків та підозрюваних, здійснювати необхідний криміналістичний аналіз, а також проводити всі ці слідчі дії проти тієї самої особи і того самого діяння, яке знаходиться на розгляді в МКС[15].

Якщо українські органи хочуть проводити розслідування самостійно і не передавати осіб Суду, їм варто активніше доводити, що вони не є бездіяльними. Шість років триває збройний конфлікт і наразі є лише два вироки щодо вчинення воєнних злочинів (за ст. 438 ККУ). Безумовно, що розслідується більше злочинів, однак така незначна кількість завершених справ щодо воєнних злочинів може бути оцінена як бездіяльність (inaction), так і як «небажання» (unwillingness) або «неспроможність» (inability).

Чи мають місце небажання або неспроможність української влади здійснювати розслідування і кримінальне переслідування належним чином? Давайте визначимося як ці критерії визначено у РС МКС і розтлумачено у практиці Суду.

Термін «небажання» (unwillingness) роз’яснений у ст. 17(2) Статуту і у Неофіційному експертному висновку щодо принципу комплементарності «Informal expert paper: The principle of complementarity in practice»[16], підготовленому під егідою Секретаря МКС незалежними експертами, а також у деяких справах Суду (головним чином у справі щодо ситуації в Лівії[17]). Згідно зі ст. 17(2) головними ознаками небажання є наступні: а) переслідується мета прихистити винних осіб від відповідальності, б) має місце невиправдана затримка судового розгляду, в) судовий розгляд не є неупередженим і незалежним з метою запобігання притягненню обвинуваченого до відповідальності. Небажання буде констатуватися навіть тоді, коли лише деякі з державних органів перешкоджають справедливому розслідуванню і переслідуванню, або коли національне провадження має однобокий характер: обвинувачуються лише члени організованих збройних груп, а підозрювані державні посадовці – ні. Тут варто відмітити, що слідчі дії де факто органів влади непідконтрольних територій не беруться до уваги при оцінці питання комплементарності.

Термін «неспроможність» (inability) розкрито у ст. 17(3) і вищезазначеному документі та практиці Суду[18]. При оцінці «спроможності» національної юрисдикції провадити розслідування і кримінальне переслідування належним чином Міжнародний кримінальний суд враховує чи здатна держава, у зв’язку з повним або істотним розвалом національної судової системи, отримати у свою компетенцію обвинуваченого або необхідні докази і показання свідків, чи можливо нездатна здійснити переслідування з інших причин.

Це важливе питання для України, яка не контролює частину своїх територій, не має доступу до цих територій і не має можливості отримувати неупередженим шляхом зібрані докази, допитувати осіб, які знаходяться на цих територіях чи в РФ. У Неофіційному експертному висновку щодо принципу комплементарності запропоновано зважати на наступні ознаки, чи перешкодажають вони здійсненню переслідування:

• відсутність необхідного персоналу (суддів, слідчих, прокурорів);
• відсутність судової інфраструктури;
• відсутність матеріального або процесуального кримінального законодавства;
• відсутність доступу;
• перешкоджання слідству неконтрольованими елементами;
• амністії, імунітети[19].

Із викладеного вище можна дійти думки, що висновок про «неспроможність» може бути зроблено на підставі відсутності або неадекватності матеріальних норм кримінального законодавства, особливо коли кримінальне законодавство держави не відповідає матеріальним положенням РС МКС, у випадку чого діяння кваліфікуються не як міжнародні злочини, а як звичайні ординарні злочини (вбивство, катування тощо). Однак, це не так, і це важливо розуміти в Україні, де сформувалася помилкова думка про неможливість притягнення до кримінальної відповідальності винних за відсутності криміналізованих міжнародних злочинів у ККУ.

Міжнародний кримінальний суд у справі Каддафі роз’яснив, що «національне розслідування чи обвинувачення за “звичайні злочини”, в тій мірі, в якій справа охоплює ту саму поведінку, вважатиметься достатнім. На думку Палати, сучасна відсутність у Лівії законодавства, яке передбачає криміналізацію злочинів проти людяності, не робить справу прийнятною перед Судом»[20]. Отже відсутність необхідних норм у національному законодавстві щодо злочинів проти людяності чи повного переліку воєнних злочинів не є підставою для того, щоб встановити нездатність України провадити розслідування і кримінальне переслідування належним чином. Разом з тим, задля забезпечення адекватного судочинства, встановлення історичної правди, забезпечення невідворотності покарання – уникнення помилкового застосування амністій чи строку давності стосовно міжнародних злочинів, необхідно якнайшвидше внести зміни до ККУ, криміналізуючі всі міжнародні злочини.

З усього вищенаведеного варто зробити висновок, що українським політикам не варто побоюватися ратифікації РС МКС. В Україні є всі можливості скористатися перевагами, які надає їй принцип комплементарності, на якому ґрунтується юрисдикція МКС, і провадити необхідні розслідування в рамках української юрисдикції. Що ж стосуватиметься тих справ, по яким неможливо зібрати докази через недоступність до певних територій чи отримати підозрюваних осіб через те, що вони переховуються на непідконтрольних територіях чи території РФ, тут принцип коплементарності переважить в бік юрисдикції МКС, і це знову ж таки стане плюсом для України, оскільки забезпечуватиме невідворотність покарання за міжнародні злочини.

Варто також нагадати, що Україна вже несе зобов’язання розслідувати і переслідувати за міжнародні злочини на підставі ратифікованих міжнародних договорів. Зокрема, Женевські конвенції щодо захисту жертв збройних конфліктів 1949 р. містять зобов’язання щодо всіх держав (obligatio erga omnes partes) переслідувати за воєнні злочини, закріплені у відповідних статтях 49, 50, 129, 146 кожної з чотирьох конвенцій.

Якщо ми цього не будемо робити, це зобов’язані будуть виконувати інші держави-учасниці цих Конвенцій, а ми будемо змушені видавати осіб або судити їх, згідно з принципом aut dedere aut judicare. Звісно, ми можемо цього не робити, якщо прагнемо слави сусідньої держави, що нехтує всіма своїми міжнародними зобов’язаннями, порушуючи імперативні норми міжнародного права, і якщо ми готові до застосування санкцій за невиконання таких зобов’язань. Однак, хочеться вірити, що Україні по дорозі з іншими державами, які забезпечують верховенство права і дотримуються міжнародних зобов’язань, прагнучі покласти край безкарності і забезпечити справедливість задля досягнення стійкого миру і відновлення прав постраждалих від збройного конфлікту осіб.

• [1] Див.: Щорічний звіт Офісу Прокурора МКС щодо попереднього вивчення ситуації в Україні (2019 р.) Режим доступу: https://www.icc-cpi.int/itemsDocuments/2019-PE-Report-UKR.pdf
• [2] Інформаційна сторінка МКС щодо ситуації в Україні. Режим доступу: https://www.icc-cpi.int/ukraine
• [3] Prosecutor v. Laurent Koudou Gbagbo, Judgment on the Appeal of Mr Laurent Koudou Gbagbo against the decision of Pre-Trial Chamber I on Jurisdiction and Stay of the Proceedings, 12 December 2012, ICC-02/11-01/11-321, para. 74 (Judgment on the Appeal). Режим доступу: http://www.legal-tools.org/doc/649ff5/
• [4] Така можливість підтверджена у справі Prosecutor v. Laurent Koudou Gbagbo, Judgment on the Appeal of Mr Laurent Koudou Gbagbo against the decision of Pre-Trial Chamber I on Jurisdiction and Stay of the Proceedings, 12 December 2012, ICC-02/11-01/11-321, para. 18 (Judgment on the Appeal). Режим доступу: http://www.legal-tools.org/doc/649ff5/
• [5] Там само, para. 81.
• [6] Policy Paper on Preliminary Examinations. Office of the Prosecutor. November 2013
• Режим доступу: https://www.icc-cpi.int/iccdocs/otp/OTP-Policy_Paper_Preliminary_Examinations_2013-ENG.pdf
• [7] Там само, п. 14.
• [8] Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду. Висновок КСУ від 11.07.2001 № 3-в/2001. Режим доступу:
• https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v003v710-01#Text
• [9] Не дивлячись на те, що російськомовна версія Статуту є автентичною (ст. 128 Статуту), однак, вона містить багато змістовних розбіжностей з англомовною і франкомовною версіями. До речі, російськомовної версії немає на офіційному сайті Суду, можливо саме з причини невдалого перекладу. Це ще раз підкреслює необхідність здійснення перекладу РС МКС українською мовою, беручи при цьому англомовну і франкомовну версії за основу, як такі, що найкраще узгоджують тексти з урахуванням об’єкту і цілей договору. Саме цього вимагає п. 4 ст. 33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. у випадку, якщо порівняння текстів аутентичних договорів (наприклад, англійською, французькою і російською мовами) виявляє розбіжність значень.
• [10] Black’s Law Dictionary визначає юрисдикцію як “The power and authority constitutionally conferred upon (or constitutionally recognized as existing in) a court or judge to pronounce the sentence of the law, or to award the remedies provided by law, upon a state of facts, proved or admitted, referred to the tribunal for decision, and authorized by law to be the subject of investigation or action by that tribunal, and in favor of or against persons (or a res) who present themselves, or who are brought, before the court in some manner sanctioned by law as proper and sufficient”.
• [11] Situation 01/04 in Democratic Republic of the Congo, ICC, Decision on the Applications for Participation in the Proceedings of VPRS 1, VPRS 2, VPRS 3, VPRS 4, VPRS 5 and VPRS 6, January 17, 2006, para. 65. Режим доступу:
• https://www.icc-cpi.int/CourtRecords/CR2006_01689.PDF
• [12] Policy Paper on Preliminary Examinations. Office of the Prosecutor. November 2013, para. 43. Режим доступу: https://www.icc-cpi.int/iccdocs/otp/OTP-Policy_Paper_Preliminary_Examinations_2013-ENG.pdf
• [13] Prosecutor v. Germain Katanga and Mathieu Ngudjolo Chui, (Case No. ICC-01/04-01/07-1497 OA 8), ICC Appeal Chamber, Judgment on the Appeal of Mr. Germain Katanga against the Oral Decision of Trial Chamber II of 12 June 2009 on the Admissibility of the Case, 25 September 2009, para. 2. Режим доступу: https://www.legal-tools.org/doc/ba82b5/pdf
• [14] Там само, пара. 76.
• [15] Prosecutor v. Francis Kirimi Muthaura, Uhuru Muigai Kenyatta and Mohammed Hussein Ali, (Case No. ICC-01/09-02/11-274), ICC Appeals Chamber, Judgment on the appeal of the Republic of Kenya against the decision of Pre-Trial Chamber II of 30 May 2011 entitled “Decision on the Application by the Government of Kenya Challenging the Admissibility of the Case Pursuant to Article 19(2)(b) of the Statute”, 30 August 2011, paras 1, 40. Режим доступу: https://www.legal-tools.org/doc/c21f06/pdf
• [16] Informal expert paper: The principle of complementarity in practice. © ICC-OTP 2003. Режим доступу: https://www.icc-cpi.int/nr/rdonlyres/20bb4494-70f9-4698-8e30-907f631453ed/281984/complementarity.pdf
• [17] [17] Prosecutor v. Gaddafi, ICC-01/11-01/11-344-Red, 31 May 2013. – para 216-218. Режим доступу: https://www.icc-cpi.int/CourtRecords/CR2013_04031.PDF
• [18] Prosecutor v. Gaddafi, ICC-01/11-01/11-344-Red, 31 May 2013. – para. 204-215. Режим доступу: https://www.icc-cpi.int/CourtRecords/CR2013_04031.PDF
• [19] Informal expert paper: The principle of complementarity in practice. © ICC-OTP 2003. – para. 50, Annex 4. Режим доступу: https://www.icc-cpi.int/nr/rdonlyres/20bb4494-70f9-4698-8e30-907f631453ed/281984/complementarity.pdf
• [20] Там само – para. 88. Режим доступу: https://www.icc-cpi.int/CourtRecords/CR2013_04031.PDF